Гуцульська республіка

Після вчорашньої публікації стосовно Закарпаття, я більше не можу зволікати з відповіддю на загадку, яку рівно 4 місяці тому поставив перед читачами «ріки Ванґ».

«Корошмезо (Ясіня). Молитва плотогонів перед відкриттям шлюзів»

“Ngs. [Nagyságos] Tabéry Géza urnak, Oradea-Mare, Kálvária útca 21. Édes Gézám, oly szép ez a vidék, ahol járunk, hogy idekivánunk benneteket is. Pompás helyek, kitünő koszt, szegény zsidók és rongyos oroszok… Igen érdekes helyek. Cseh-lengyel határnál, néha átjárunk 14°-os pilseni sört inni Csehiába. Kár hogy oly kevés a hátralevő idő, de vigaszul szolgál, hogy visszatértünk utján ujra meleg és értékes aranyos közeletekben leszünk pár órára. Igen nagy szeretettel gondolunk rátok! Károly.”

«Вельмишановному пану Гезі Табері, Орадя-Маре, вул. Кальварія, 21. Мій дорогий Гезо край цей, яким ми мандруємо, такий гарний, що хочеться, щоб ви також сюди приїхали. Чарівні місця, чудова їжа, убогі євреї та обідрані русини… Місця надзвичайного інтересу. Іноді ми перетинаємо чесько-польський кордон, щоб випити в Чехії 14-градусного пільзнерського пива. Шкода, що часу залишилося так мало, але втішає те, що на зворотному шляху ми проведемо кілька годин у вашій теплій, дорогоцінній і приємній компанії. Ми думаємо про вас з великою любов'ю! Карой».

Ясіня на території сучасного Закарпаття

«Ми знаємо, — написав я тоді, — що у міжвоєнні роки Ясіня (на той час — Jasiňa) стали частиною Чехословаччини, аж поки у 1944 разом із усім Закарпаттям фактично не перейшли до України. А за мирним договором 1947 р. — вже і юридично. Однак вищезгадана листівка, яку ми знайшли на одному з аукціонів, була відправлена з Корошмезо до Орадя в липні 1922 року* з румунським друкованим заголовком і румунською маркою (і не аби-кому — Геза Табері на той час був визначною фігурою в Ораді, а згодом і в угорській громаді Трансільванії). Попри все, відправник стверджує, що подорожував з Корошмезо до Чехії, щоб випити бокал «пільзнера» — тобто, він знаходився не в Чехословаччині.

Як таке могло статися?

Питання отримало низку відповідей, як у коментарях, так і в приватних повідомленнях. Найкумедніше рішення запропонував Даніель Савост-Ваш, який, використовуючи метод Агати Крісті, послідовно аналізує шари листівки і впевнено доводить, що листівка була відправлена з іншого Фрасіна, Сучавського повіту, де винахідливий підприємець придбав велику партію листівок у закарпатському Фрасіні/Ясінях/Корошмезо та привіз їх на продаж мешканцям Орадя, які там відпочивали. Доволі стихійний, але ще більш впевнений український читач, не знайомий з чеським пивоварінням, припустив, що 14-градусне пиво, яке на його думку міцніше за вино, так сп'янило Кароя, що він вже не пам’ятав, кордон якої країни перетнув. За словами Тамаша Деака, Карой сам є плотогоном на фото, який купив листівку в чеських Ясінях, але відправив її до Ораді дещо далі за Тисою, з румунського Марамарош-Сигіту. Лише кілька дописувачів спробували розв'язати рівняння, ввівши ще одне невідоме, так звану Гуцульську республіку.

Але що таке Гуцульська Республіка і як звідти можна було надіслати румунську листівку?

Закарпатські русинські діалекти з «Енциклопедії русинської історії та культури» Пола Маґочі (Торонто, 2005). (збільшити). Червоним позначені місця, про які йдеться нижче в тексті.

Етнічне самовизначення русинських груп, які населяють Карпати, було складним процесом, що тривав понад півтора тисячоліття — починаючи від білих хорватів у ранньому середньовіччі, до переселенців з Київської Русі та волоських пастухів XVI ст., пам’ять про яких світ досі зберігає завдяки прикметнику «wołosky» у назві багатьох поселень від Бескидів до Моравії. Останніми прибули гуцули, які в XVII ст. переселилися сюди з Галичини, рятуючись від польського та турецького гніту. Вони зайняли свої сучасні території між двома витоками Тиси, на той час майже не заселені. Походження їхньої назви є спірним. Хтось каже, що воно походить від Огузів, тюркських кочівників, які тисячоліттями пастушили на протилежній границі і служили прикордонниками Золотої Орди — звідси багато топонімів, що починаються на «Татар». Інші вважають, що назва походить від румунського «hoțul» — розбійник. І дійсно, прибувши до Угорщини, попри заняття скотарством, гуцули часто влаштовували грабунки вздовж дороги Татарським перевалом. Це тривало до 1745 року, коли благородний розбійник Олекса Довбуш, помираючи, наказав своїм побратимам розділити награбоване між собою і осісти. Така легенда про завоювання гуцулами краю.

Гуцулів як етнографічний екзотизм відкрили чехословацькі видавці листівок

Після того, як турків прогнали з Угорщини, стаття 103 закону від 7 травня 1723 р. заохочувала вихідців із Заходу заселяти незайняті регіони країни, обіцяючи звільнення від податків. Тоді ж затишне село Корошмезо заселили німці, які вже до середини століття стали широко зайняті у лісозаготівлі вздовж усього верхнього русла Тиси. Також вони залучили дешеву робочу силу — гуцулів, які почали поступово відмовлятися від тваринництва і осідати селами. Німецькі майстри збудували ряди дамб уздовж Тиси, які двічі на тиждень відкривали шлюзи, піднімаючи рівень води у річці настільки, щоб завчасно зібрані дараби — плоти із заготованої деревини — безперешкодно могли сплавлятися руслом до угорських рівнин. На листівці вище відображено такий момент перед відкриттям шлюзів. На шляху плотогони поступово продавали ліси частинами, а також приймали на плоти мішки солі з соляних шахт Мармарощини та сучасного Солотвино. А з Сольнока вертали пішки берегом Тиси до Корошмезо, яке угорський географ Елек Феньєш згадує 1851 року, як русинсько-німецьке село. Але також у торгівлі приймали участь євреї, згадані Кароєм у відкритці. Їх не оминає увагою і угорська кінорежисерка Юдіт Елек у фільмі «Tutajosok», («Крокви», 1988). Також подібні запливи на іншому боці хребта, річкою Черемош, описує «лісовий єврей» Функ у «Зустрічі з Хасидами» Станіслава Вінценза:

«Є вісімдесят сім крутих поворотів на Черемоші. І невеликих — багацько. А ти маєш тримати їх усі в пам’яті так, ніби на папері. Інакше, вай-вай, краще і не казати, що може статися. Великі люди були гірські керманичі! Зліва і справа чигає на них смерть, але їм на те байдуже. Де знайти таких людей у великому світі? Я всього лише початківець, якихось двадцять років на річці. Уявіть, як відкривається дамба на озері Шибене високо в горах, і колоди починають сходити шумною рікою, здіймаючи високі хвилі. І ти їх перевозиш сам, брате мій, яка це була маса! П’ять вагонів лісу? Дрібниця! Кажете, п’ятдесят тон? Нема питань! А ти лише глипай, де можна проскочити з ними поміж скелями. А ще ж є крутежі, підводні камені та рифи — просто для різноманітності, щоб не занудьгувати. Чортівня! Але, що за враження! Був у нас в горах великий чоловік, хоч жив, як бідняк. Звали його майстер Фока Сумей. Він наодинці об’їздив довкола світу! Скільки, мабуть, він усякого надивився, але завжди говорив: немає захопливішої подорожі, як сплавитися Черемошем на плоту».

Гуцули, як пише Пол-Роберт Маґочі у своїй чудовій «Русинській енциклопедії», традиційно вирізнялися серед карпатських русинів, і на зламі століть, під впливом українського націоналізму, що розповсюдився від Лемберга (тепер Львів), стали все частіше називатися українцями. Тому не дивно, що після колапсу Австро-Угорської монархії у 1918, коли русини мали можливість вибрати між Угорщиною, Чехословаччиною та Західноукраїнською Народною Республікою, лише гуцули вибрали приєднатися до останньої. Щоб краще розібратися в історії Закарпаття, варто більш детально розглянути ці три можливості.

16 жовтня 1918, коли цісар Карл своєю прокламацією анонсував федералізацію монархії та закликав окремі нації сформувати свої Національні ради, в Унґварі (сьогодні Ужгород) зібрано Русинський Народний Конгрес. Під керівництвом отця Петра Гебея та отця Августина Волошина, які не відчували приналежності до українців, але високо цінували довоєнні досягнення угорського уряду — передусім комісара Едмунда Егана, якого пізніше гаряче хвалив чеський журналіст Іван Ольбрахт за покращення умов життя русинів — і вибрали автономію у складі Угорщини. 29 листопада Русинський Народний Конгрес у ратуші Будапешта схвалив Русинську народну програму, а угорський закон від 23 грудня проголосив заснування Руської Країни з центром в Мункачі (сьогодні Мукачево).

Але гуцули таки не погоджувалися залишатися з Угорщиною і 8 листопада в Ясінях під проводом місцевого уроженця, колишнього офіцера австро-угорської армії Степана Степановича Клочурака, на велелюдному віче проголосили намір приєднатися до Західноукраїнської Народної Республіки, заснованої трьома тижнями раніше в Лемберзі. Гуцули, які жили нижче за Тисою, висловилися у такому ж ключі 10 листопада на Хустській Народній Раді. А 17 листопада гуцули створили Українську Народну Раду в Мармарош-Сигіті, тим самим вступивши у протистояння з Русинським Народним Конгресом в Унґварі. На підмогу Гуцульській республіці українська армія увійшла на Закарпаття, внаслідок чого 21 січня Гуцульська Народна Рада оголосила злуку Закарпаття з Україною. Наступними днями загони Гуцульської народної оборони за допомогою старшин УГА поширили свій вплив і роззброїли угорські війська майже по всій Гуцульщині – Рахів, Великий Бочків (нині Великий Бичків), Мармарош-Сигіт. Однак, кількома днями пізніше українську армію без бою захопили мункачівські гвардійці і обеззброєною відправили назад до Польщі.

Через двадцять років. 49-й Гуцульський стрілецький полк. З колекції Адама Новака. 14 вересня 1939 року полк за півгодини перед входом до Львова знищив моторизований батальйон полку СС «Германія».

Тим часом почала між іншим звучати третя сторона, найменш зрозуміла для русинів, а саме, приєднатися до Чехословаччини. Майбутній президент Чехословаччини Томаш Гарріг Масарик був чоловіком племінниці американського президента Вудро Вільсона і не відмовляв собі у задоволенні повпливати на становище післявоєнного світу. Він і запропонував такий варіант шокованим американським русинам під час свого туру Америкою, та отримав відмову. Але Масарик поділяв особливу думку Бертольда Брехта стосовно народного волевиявлення: «Якщо люди не задоволенні правителем, то людей потрібно поміняти». Він зв’язався з юристом Ґреґорі Жатковичем, радником «Дженерал Моторз» у Детройті, який потім заснував Американську Русинську Народну Раду і пізніше став першим губернатором Підкарпатської Русі. Заради подальшої співпраці Жаткович у Пітсбурзі підписав з Масариком договір про майбутнє залучення незалежних русинських земель до автономнії у складі Чехословаччини. Коли Масарик представив договір на узгодження президентові Вільсону, той висунув вимогу провести опитування з цього приводу серед населення русинів Угорщини, сумніваючись в успіху затії.

Для формування потрібної думки, знадобилися відповідні заходи. 23 грудня Антанта провела демаркаційну лінію окупації Північної Угорщини Чехословаччиною на захід від Унґвара, більш-менш уздовж границі словацькомовного населення. 7 січня 1919 русини, які на той момент населяли передгір’я Шариша, що опинився вздовж демаркаційної лінії, скликали збори в Епер’єсі (нині Пряшів). Від імені русинського народу, вони запросили чехословацьке військо розширити свої позиції на русинські землі, а отже також і на Руську Країну, яка уже прийшла до національного самовизначення, обравши автономію в складі Угорщини. 12 січня чехословацька армія вшанувала прохання мешканців Шариша і перетнула проведену для неї демаркаційну лінію, захопивши Унґвар. Русини скликали народні збори, щоб підписати договір з Америкою. Після цього, 5 лютого міністр закордонних справ Едвард Бенеш на Паризькій мирній конференції заявив, що русини за власним бажанням хочуть приєднатися до Чехословаччини. Русинські землі, що раніше належали Австро-Угорщині, 13 березня перейшли до Чехословаччини.

Через двадцять років на польському боці Карпат. Гуцульське весілля. На будинках вже з'являються прапори нової влади.З колекції Адама Новака.

Одночасно з чехословацькою армією, румунське військо, що уже встигло захопити Трансильванію, здійснювало атаки на регіон, відстоюючи свої територіальні претензії на Закарпатті. Так 19 січня румуни відвоювали у Гуцульської республіки Мармарош-Сигіт. А 11 червня 1919 р. вважається кінцем Гуцульскої республіки. Цього дня румунська армія остаточно закріпилася на буковинських позиціях, окупувавши Ясіня разом з усією залізничною колією, що проходила вздовж русла р. Верхня Тиса Татарським перевалом до Коломиї та Чернівців. Весь уряд Гуцульської республіки арештували, а після допитів, по одному відпустили. Останнім через три місяці вийшов на волю президент колишньої Гуцульської республіки Степан Клочурак, досить авантюрна доля якого продовжиться вже у Чехословаччині. Він стане засновником соціал-демократичної партії, потім перейде у наближену до влади аграрну партію і стане активно розповсюджувати її програму на Закарпатті. 1938, коли під тиском Мюнхенського договору Чехословаччина нарешті спромоглася надати русинським землям обіцяну автономію, він стане секретарем Августина Волошина, нового губернатора Карпатської України, яка на корткий період отримає незалежність 15 березня 1939 р. Перед вторгненням угорської армії у 1939 Степан Степанович перебіжить до Праги. 1945 він буде заарештований радянською військовою контррозвідкою і відправлений на 8 років до таборів.

За цей час померли його батьки, а сестра Анна була розкулачена і отримала 9 років таборів. До самої смерті Клочурак перебував під наглядом КДБ і чехословацьких спецслужб. В 1978 йому вдалося видати в Нью-Йорку мемуари про Гуцульську республіку «До волі». Влада відреагувала обшуком квартири політика і конфіскацією його особистого архіву документів, рукописів і вирізок з преси. У фільмі «Дякую за кожен новий ранок» 1994 року племінниця Клочурака зобразила закарпатських українців у іронічно-пародійній формі. Галина Павловська, дочка Степанового молодшого брата Василя Клочурака, сьогодні відома чешська письменниця, сценаристка і публіцистка. До дядька і його спадку вона ставиться критично.

Румунська окупація на Гуцульщині буде досить тривалою. Переможці гризлися через кордони і чехословацько-румунська границя довго залишалася невизначеною. Румуни, поставивши за мету заволодіти долиною Верхньої Тиси та залізницею, що веде від Марамуреша до Буковини, почали заселяти Корошмезо. Вони дали йому нову офіційну румунську назву Фрасін, переклавши дослівно гуцульске «Ясіня». Знайдені у поштовому відділенні відкритки були передруковані румунською, як пише Лайош Горват у третьому томі Закарпатського каталогу історії пошти (2007). Це свідчить про те, що до готелів регіону на відпочинок почали повертатися гості, як у попередні часи. Неподалік від Фрасіна сходилися чехословацький, польський і румунський кордони. Тому Карой легко міг приїхати до «Чехії», щоб випити бокал пільзнерського пива.

Уцілілий чехословацький прикордонний камінь у горах над Ясінею (подібний уцілілий польський прикордонний камінь перегляньте тут)

10 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, хоча румунські війська ще довго не покидали зайняті там позиції. Їхній відступ почався лише в березні 1920 і продовжувався аж до жовтня. Ясіня перейшли до Чехословаччини 25 липня. Між двома державами якийсь час ще тривали прикордонні сутички, а остаточний договір стосовно кордонів був підписаний 4 травня 1921 р. З цього приводу уряд Праги «подарував» Румунії Мармарош-Сигіт, 80% населення якого складали угорці, «як доказ і символ дружніх сусідських відносин». У результаті потяг Чоп—Корошмезо якийсь час проходив на цьому відрізку через Румунію, і у міжвоєнний період стало звичним, що на останній чехословацькій станції усі вагони замикали, на поїзд сідали румунські прикордонники, а відчиняли двері лише після Мармарош-Сигіту, коли потяг знову потрапляв на чехословацьку територію.

Ріка Тиса до мирного договору була джерелом заробітку для бутинарів — гірських лісорубів, які сплавляли нею ліси в Угорщину. Кордон, прокладений уздовж річки позбавив торговців деревом традиційного ринку збуту. Сплав з Ясіней до Сольнока ускладнювався отриманням спеціальних ліцензій. Таким чином, перевезення деревини все більше переходило до компетенції заможних чеських легіонерів, які придбали місцеву залізницю, розбагатівши на громадянській війні в Росії. Гуцули, як образно описує Іван Ольбрахт у своїх репортажах 1930-х років, втративши основний дохід, все більше занурювалися у злидні.

Після падіння Гуцульської республіки, Ясіня втратили попередній статус столиці, але набули нового, особливого статусу останнього форпосту на східній границі новоствореної республіки. Сучасні чеські націонал-патріоти досі мають приказку: «Od Jasini do Aše republika je naše», «від [гуцульського] Ясіня до [судетсько-німецького] Asch, республіка наша!» маючи на увазі границі колишньої Чехословацької республіки, що захоплювали території теперішніх України та Словаччини. А дерев’яна церква Вознесіння Господнього в Ясінях, на хоругві якої зображений угорський король Св. Стефан, досі сприймається у світі як образ далекого і екзотичного краю.

Попередницю маленької дерев’яної церкви, відбудованої у 1824 році, за легендою заснував галицький вівчар Іван Струк, який у XVI столітті хотів перевести через Татарський перевал кілька сотень куплених в Угорщині овець. Проте зима застала їх зненацька. Своїх овець він залишив на місці майбутньої каплички, а сам ледве встиг перетнути перевал, перед тим як сніги зробили його непрохідним. Навесні він повернувся, щоб хоча б здерти шкуру з мертвих тварин, але, на превеликий свій подив, застав їх усіх живими, до того ж багато з них навіть вположилися — народили потомство. Як подяку він збудував цю церкву, названу його іменем «Струківською», важливе місце паломництва в краю.

Церква стала улюбленою темою для Ясінський відкриток за часів Чехословаччини

Дві столиці :) Прага і Ясіня на десяту річницю проголошення республіки, 28 жовтня 1928, з ювілейною маркою

Початок кінця. Чеська марка з зображенням французького легіонера, за місяць до Мюнхенської угоди, і німецький родинний лист до Праги за сім років до депортації празьких німців. «Liebe Mama, Die erste Woche war schönes Wetter, jetzt leider jeden Tag Regen, wobei die Gegend sehr schön. Nächste Woche werde ich noch schreiben mit welchem Zug ich ankomme da ich doch nicht weiß, wo ich bleibe. Grüße, Henia». «Люба мамо, перший тиждень була гарна погода, тепер, на жаль, щодня дощить, хоча місцевість дуже гарна. Наступного тижня напишу, яким потягом поїду, бо не знаю де зупинюся. Вітаю, Геня»

Марка, видана на 10-річчя республіки з новим текстом, до першого (безрезультатного) засідання незалежного Карпато-Українського парламенту в Хусті. (Див. також статтю Інгерт Кузич у філателістичному журналі The Czechoslovak Specialist, квітень 1990 р.)

Конверт з незалежної України

«Зв’язок!» Постер вигаданого референдуму щодо анексії Закарпаття, Червень 2014, Прага

Український переклад з англійської: Андрій Кучер