Гуцульська республіка

Після вчорашньої публікації стосовно Закарпаття, я більше не можу зволікати з відповіддю на загадку, яку рівно 4 місяці тому поставив перед читачами «ріки Ванґ».

«Корошмезо (Ясіня). Молитва плотогонів перед відкриттям шлюзів»

“Ngs. [Nagyságos] Tabéry Géza urnak, Oradea-Mare, Kálvária útca 21. Édes Gézám, oly szép ez a vidék, ahol járunk, hogy idekivánunk benneteket is. Pompás helyek, kitünő koszt, szegény zsidók és rongyos oroszok… Igen érdekes helyek. Cseh-lengyel határnál, néha átjárunk 14°-os pilseni sört inni Csehiába. Kár hogy oly kevés a hátralevő idő, de vigaszul szolgál, hogy visszatértünk utján ujra meleg és értékes aranyos közeletekben leszünk pár órára. Igen nagy szeretettel gondolunk rátok! Károly.”

«Вельмишановному пану Гезі Табері, Орадя-Маре, вул. Кальварія, 21. Мій дорогий Гезо край цей, яким ми мандруємо, такий гарний, що хочеться, щоб ви також сюди приїхали. Чарівні місця, чудова їжа, убогі євреї та обідрані русини… Місця надзвичайного інтересу. Іноді ми перетинаємо чесько-польський кордон, щоб випити в Чехії 14-градусного пільзнерського пива. Шкода, що часу залишилося так мало, але втішає те, що на зворотному шляху ми проведемо кілька годин у вашій теплій, дорогоцінній і приємній компанії. Ми думаємо про вас з великою любов'ю! Карой».

Ясіня на території сучасного Закарпаття

«Ми знаємо, — написав я тоді, — що у міжвоєнні роки Ясіня (на той час — Jasiňa) стали частиною Чехословаччини, аж поки у 1944 разом із усім Закарпаттям фактично не перейшли до України. А за мирним договором 1947 р. — вже і юридично. Однак вищезгадана листівка, яку ми знайшли на одному з аукціонів, була відправлена з Корошмезо до Орадя в липні 1922 року* з румунським друкованим заголовком і румунською маркою (і не аби-кому — Геза Табері на той час був визначною фігурою в Ораді, а згодом і в угорській громаді Трансільванії). Попри все, відправник стверджує, що подорожував з Корошмезо до Чехії, щоб випити бокал «пільзнера» — тобто, він знаходився не в Чехословаччині.

Як таке могло статися?

Питання отримало низку відповідей, як у коментарях, так і в приватних повідомленнях. Найкумедніше рішення запропонував Даніель Савост-Ваш, який, використовуючи метод Агати Крісті, послідовно аналізує шари листівки і впевнено доводить, що листівка була відправлена з іншого Фрасіна, Сучавського повіту, де винахідливий підприємець придбав велику партію листівок у закарпатському Фрасіні/Ясінях/Корошмезо та привіз їх на продаж мешканцям Орадя, які там відпочивали. Доволі стихійний, але ще більш впевнений український читач, не знайомий з чеським пивоварінням, припустив, що 14-градусне пиво, яке на його думку міцніше за вино, так сп'янило Кароя, що він вже не пам’ятав, кордон якої країни перетнув. За словами Тамаша Деака, Карой сам є плотогоном на фото, який купив листівку в чеських Ясінях, але відправив її до Ораді дещо далі за Тисою, з румунського Марамарош-Сигіту. Лише кілька дописувачів спробували розв'язати рівняння, ввівши ще одне невідоме, так звану Гуцульську республіку.

Але що таке Гуцульська Республіка і як звідти можна було надіслати румунську листівку?

Закарпатські русинські діалекти з «Енциклопедії русинської історії та культури» Пола Маґочі (Торонто, 2005). (збільшити). Червоним позначені місця, про які йдеться нижче в тексті.

Етнічне самовизначення русинських груп, які населяють Карпати, було складним процесом, що тривав понад півтора тисячоліття — починаючи від білих хорватів у ранньому середньовіччі, до переселенців з Київської Русі та волоських пастухів XVI ст., пам’ять про яких світ досі зберігає завдяки прикметнику «wołosky» у назві багатьох поселень від Бескидів до Моравії. Останніми прибули гуцули, які в XVII ст. переселилися сюди з Галичини, рятуючись від польського та турецького гніту. Вони зайняли свої сучасні території між двома витоками Тиси, на той час майже не заселені. Походження їхньої назви є спірним. Хтось каже, що воно походить від Огузів, тюркських кочівників, які тисячоліттями пастушили на протилежній границі і служили прикордонниками Золотої Орди — звідси багато топонімів, що починаються на «Татар». Інші вважають, що назва походить від румунського «hoțul» — розбійник. І дійсно, прибувши до Угорщини, попри заняття скотарством, гуцули часто влаштовували грабунки вздовж дороги Татарським перевалом. Це тривало до 1745 року, коли благородний розбійник Олекса Довбуш, помираючи, наказав своїм побратимам розділити награбоване між собою і осісти. Така легенда про завоювання гуцулами краю.

Гуцулів як етнографічний екзотизм відкрили чехословацькі видавці листівок

Після того, як турків прогнали з Угорщини, стаття 103 закону від 7 травня 1723 р. заохочувала вихідців із Заходу заселяти незайняті регіони країни, обіцяючи звільнення від податків. Тоді ж затишне село Корошмезо заселили німці, які вже до середини століття стали широко зайняті у лісозаготівлі вздовж усього верхнього русла Тиси. Також вони залучили дешеву робочу силу — гуцулів, які почали поступово відмовлятися від тваринництва і осідати селами. Німецькі майстри збудували ряди дамб уздовж Тиси, які двічі на тиждень відкривали шлюзи, піднімаючи рівень води у річці настільки, щоб завчасно зібрані дараби — плоти із заготованої деревини — безперешкодно могли сплавлятися руслом до угорських рівнин. На листівці вище відображено такий момент перед відкриттям шлюзів. На шляху плотогони поступово продавали ліси частинами, а також приймали на плоти мішки солі з соляних шахт Мармарощини та сучасного Солотвино. А з Сольнока вертали пішки берегом Тиси до Корошмезо, яке угорський географ Елек Феньєш згадує 1851 року, як русинсько-німецьке село. Але також у торгівлі приймали участь євреї, згадані Кароєм у відкритці. Їх не оминає увагою і угорська кінорежисерка Юдіт Елек у фільмі «Tutajosok», («Крокви», 1988). Також подібні запливи на іншому боці хребта, річкою Черемош, описує «лісовий єврей» Функ у «Зустрічі з Хасидами» Станіслава Вінценза:

«Є вісімдесят сім крутих поворотів на Черемоші. І невеликих — багацько. А ти маєш тримати їх усі в пам’яті так, ніби на папері. Інакше, вай-вай, краще і не казати, що може статися. Великі люди були гірські керманичі! Зліва і справа чигає на них смерть, але їм на те байдуже. Де знайти таких людей у великому світі? Я всього лише початківець, якихось двадцять років на річці. Уявіть, як відкривається дамба на озері Шибене високо в горах, і колоди починають сходити шумною рікою, здіймаючи високі хвилі. І ти їх перевозиш сам, брате мій, яка це була маса! П’ять вагонів лісу? Дрібниця! Кажете, п’ятдесят тон? Нема питань! А ти лише глипай, де можна проскочити з ними поміж скелями. А ще ж є крутежі, підводні камені та рифи — просто для різноманітності, щоб не занудьгувати. Чортівня! Але, що за враження! Був у нас в горах великий чоловік, хоч жив, як бідняк. Звали його майстер Фока Сумей. Він наодинці об’їздив довкола світу! Скільки, мабуть, він усякого надивився, але завжди говорив: немає захопливішої подорожі, як сплавитися Черемошем на плоту».

Гуцули, як пише Пол-Роберт Маґочі у своїй чудовій «Русинській енциклопедії», традиційно вирізнялися серед карпатських русинів, і на зламі століть, під впливом українського націоналізму, що розповсюдився від Лемберга (тепер Львів), стали все частіше називатися українцями. Тому не дивно, що після колапсу Австро-Угорської монархії у 1918, коли русини мали можливість вибрати між Угорщиною, Чехословаччиною та Західноукраїнською Народною Республікою, лише гуцули вибрали приєднатися до останньої. Щоб краще розібратися в історії Закарпаття, варто більш детально розглянути ці три можливості.

16 жовтня 1918, коли цісар Карл своєю прокламацією анонсував федералізацію монархії та закликав окремі нації сформувати свої Національні ради, в Унґварі (сьогодні Ужгород) зібрано Русинський Народний Конгрес. Під керівництвом отця Петра Гебея та отця Августина Волошина, які не відчували приналежності до українців, але високо цінували довоєнні досягнення угорського уряду — передусім комісара Едмунда Егана, якого пізніше гаряче хвалив чеський журналіст Іван Ольбрахт за покращення умов життя русинів — і вибрали автономію у складі Угорщини. 29 листопада Русинський Народний Конгрес у ратуші Будапешта схвалив Русинську народну програму, а угорський закон від 23 грудня проголосив заснування Руської Країни з центром в Мункачі (сьогодні Мукачево).

Але гуцули таки не погоджувалися залишатися з Угорщиною і 8 листопада в Ясінях під проводом місцевого уроженця, колишнього офіцера австро-угорської армії Степана Степановича Клочурака, на велелюдному віче проголосили намір приєднатися до Західноукраїнської Народної Республіки, заснованої трьома тижнями раніше в Лемберзі. Гуцули, які жили нижче за Тисою, висловилися у такому ж ключі 10 листопада на Хустській Народній Раді. А 17 листопада гуцули створили Українську Народну Раду в Мармарош-Сигіті, тим самим вступивши у протистояння з Русинським Народним Конгресом в Унґварі. На підмогу Гуцульській республіці українська армія увійшла на Закарпаття, внаслідок чого 21 січня Гуцульська Народна Рада оголосила злуку Закарпаття з Україною. Наступними днями загони Гуцульської народної оборони за допомогою старшин УГА поширили свій вплив і роззброїли угорські війська майже по всій Гуцульщині – Рахів, Великий Бочків (нині Великий Бичків), Мармарош-Сигіт. Однак, кількома днями пізніше українську армію без бою захопили мункачівські гвардійці і обеззброєною відправили назад до Польщі.

Через двадцять років. 49-й Гуцульський стрілецький полк. З колекції Адама Новака. 14 вересня 1939 року полк за півгодини перед входом до Львова знищив моторизований батальйон полку СС «Германія».

Тим часом почала між іншим звучати третя сторона, найменш зрозуміла для русинів, а саме, приєднатися до Чехословаччини. Майбутній президент Чехословаччини Томаш Гарріг Масарик був чоловіком племінниці американського президента Вудро Вільсона і не відмовляв собі у задоволенні повпливати на становище післявоєнного світу. Він і запропонував такий варіант шокованим американським русинам під час свого туру Америкою, та отримав відмову. Але Масарик поділяв особливу думку Бертольда Брехта стосовно народного волевиявлення: «Якщо люди не задоволенні правителем, то людей потрібно поміняти». Він зв’язався з юристом Ґреґорі Жатковичем, радником «Дженерал Моторз» у Детройті, який потім заснував Американську Русинську Народну Раду і пізніше став першим губернатором Підкарпатської Русі. Заради подальшої співпраці Жаткович у Пітсбурзі підписав з Масариком договір про майбутнє залучення незалежних русинських земель до автономнії у складі Чехословаччини. Коли Масарик представив договір на узгодження президентові Вільсону, той висунув вимогу провести опитування з цього приводу серед населення русинів Угорщини, сумніваючись в успіху затії.

Для формування потрібної думки, знадобилися відповідні заходи. 23 грудня Антанта провела демаркаційну лінію окупації Північної Угорщини Чехословаччиною на захід від Унґвара, більш-менш уздовж границі словацькомовного населення. 7 січня 1919 русини, які на той момент населяли передгір’я Шариша, що опинився вздовж демаркаційної лінії, скликали збори в Епер’єсі (нині Пряшів). Від імені русинського народу, вони запросили чехословацьке військо розширити свої позиції на русинські землі, а отже також і на Руську Країну, яка уже прийшла до національного самовизначення, обравши автономію в складі Угорщини. 12 січня чехословацька армія вшанувала прохання мешканців Шариша і перетнула проведену для неї демаркаційну лінію, захопивши Унґвар. Русини скликали народні збори, щоб підписати договір з Америкою. Після цього, 5 лютого міністр закордонних справ Едвард Бенеш на Паризькій мирній конференції заявив, що русини за власним бажанням хочуть приєднатися до Чехословаччини. Русинські землі, що раніше належали Австро-Угорщині, 13 березня перейшли до Чехословаччини.

Через двадцять років на польському боці Карпат. Гуцульське весілля. На будинках вже з'являються прапори нової влади.З колекції Адама Новака.

Одночасно з чехословацькою армією, румунське військо, що уже встигло захопити Трансильванію, здійснювало атаки на регіон, відстоюючи свої територіальні претензії на Закарпатті. Так 19 січня румуни відвоювали у Гуцульської республіки Мармарош-Сигіт. А 11 червня 1919 р. вважається кінцем Гуцульскої республіки. Цього дня румунська армія остаточно закріпилася на буковинських позиціях, окупувавши Ясіня разом з усією залізничною колією, що проходила вздовж русла р. Верхня Тиса Татарським перевалом до Коломиї та Чернівців. Весь уряд Гуцульської республіки арештували, а після допитів, по одному відпустили. Останнім через три місяці вийшов на волю президент колишньої Гуцульської республіки Степан Клочурак, досить авантюрна доля якого продовжиться вже у Чехословаччині. Він стане засновником соціал-демократичної партії, потім перейде у наближену до влади аграрну партію і стане активно розповсюджувати її програму на Закарпатті. 1938, коли під тиском Мюнхенського договору Чехословаччина нарешті спромоглася надати русинським землям обіцяну автономію, він стане секретарем Августина Волошина, нового губернатора Карпатської України, яка на корткий період отримає незалежність 15 березня 1939 р. Перед вторгненням угорської армії у 1939 Степан Степанович перебіжить до Праги. 1945 він буде заарештований радянською військовою контррозвідкою і відправлений на 8 років до таборів.

За цей час померли його батьки, а сестра Анна була розкулачена і отримала 9 років таборів. До самої смерті Клочурак перебував під наглядом КДБ і чехословацьких спецслужб. В 1978 йому вдалося видати в Нью-Йорку мемуари про Гуцульську республіку «До волі». Влада відреагувала обшуком квартири політика і конфіскацією його особистого архіву документів, рукописів і вирізок з преси. У фільмі «Дякую за кожен новий ранок» 1994 року племінниця Клочурака зобразила закарпатських українців у іронічно-пародійній формі. Галина Павловська, дочка Степанового молодшого брата Василя Клочурака, сьогодні відома чешська письменниця, сценаристка і публіцистка. До дядька і його спадку вона ставиться критично.

Румунська окупація на Гуцульщині буде досить тривалою. Переможці гризлися через кордони і чехословацько-румунська границя довго залишалася невизначеною. Румуни, поставивши за мету заволодіти долиною Верхньої Тиси та залізницею, що веде від Марамуреша до Буковини, почали заселяти Корошмезо. Вони дали йому нову офіційну румунську назву Фрасін, переклавши дослівно гуцульске «Ясіня». Знайдені у поштовому відділенні відкритки були передруковані румунською, як пише Лайош Горват у третьому томі Закарпатського каталогу історії пошти (2007). Це свідчить про те, що до готелів регіону на відпочинок почали повертатися гості, як у попередні часи. Неподалік від Фрасіна сходилися чехословацький, польський і румунський кордони. Тому Карой легко міг приїхати до «Чехії», щоб випити бокал пільзнерського пива.

Уцілілий чехословацький прикордонний камінь у горах над Ясінею (подібний уцілілий польський прикордонний камінь перегляньте тут)

10 вересня 1919 р. за Сен-Жерменським мирним договором Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини, хоча румунські війська ще довго не покидали зайняті там позиції. Їхній відступ почався лише в березні 1920 і продовжувався аж до жовтня. Ясіня перейшли до Чехословаччини 25 липня. Між двома державами якийсь час ще тривали прикордонні сутички, а остаточний договір стосовно кордонів був підписаний 4 травня 1921 р. З цього приводу уряд Праги «подарував» Румунії Мармарош-Сигіт, 80% населення якого складали угорці, «як доказ і символ дружніх сусідських відносин». У результаті потяг Чоп—Корошмезо якийсь час проходив на цьому відрізку через Румунію, і у міжвоєнний період стало звичним, що на останній чехословацькій станції усі вагони замикали, на поїзд сідали румунські прикордонники, а відчиняли двері лише після Мармарош-Сигіту, коли потяг знову потрапляв на чехословацьку територію.

Ріка Тиса до мирного договору була джерелом заробітку для бутинарів — гірських лісорубів, які сплавляли нею ліси в Угорщину. Кордон, прокладений уздовж річки позбавив торговців деревом традиційного ринку збуту. Сплав з Ясіней до Сольнока ускладнювався отриманням спеціальних ліцензій. Таким чином, перевезення деревини все більше переходило до компетенції заможних чеських легіонерів, які придбали місцеву залізницю, розбагатівши на громадянській війні в Росії. Гуцули, як образно описує Іван Ольбрахт у своїх репортажах 1930-х років, втративши основний дохід, все більше занурювалися у злидні.

Після падіння Гуцульської республіки, Ясіня втратили попередній статус столиці, але набули нового, особливого статусу останнього форпосту на східній границі новоствореної республіки. Сучасні чеські націонал-патріоти досі мають приказку: «Od Jasini do Aše republika je naše», «від [гуцульського] Ясіня до [судетсько-німецького] Asch, республіка наша!» маючи на увазі границі колишньої Чехословацької республіки, що захоплювали території теперішніх України та Словаччини. А дерев’яна церква Вознесіння Господнього в Ясінях, на хоругві якої зображений угорський король Св. Стефан, досі сприймається у світі як образ далекого і екзотичного краю.

Попередницю маленької дерев’яної церкви, відбудованої у 1824 році, за легендою заснував галицький вівчар Іван Струк, який у XVI столітті хотів перевести через Татарський перевал кілька сотень куплених в Угорщині овець. Проте зима застала їх зненацька. Своїх овець він залишив на місці майбутньої каплички, а сам ледве встиг перетнути перевал, перед тим як сніги зробили його непрохідним. Навесні він повернувся, щоб хоча б здерти шкуру з мертвих тварин, але, на превеликий свій подив, застав їх усіх живими, до того ж багато з них навіть вположилися — народили потомство. Як подяку він збудував цю церкву, названу його іменем «Струківською», важливе місце паломництва в краю.

Церква стала улюбленою темою для Ясінський відкриток за часів Чехословаччини

Дві столиці :) Прага і Ясіня на десяту річницю проголошення республіки, 28 жовтня 1928, з ювілейною маркою

Початок кінця. Чеська марка з зображенням французького легіонера, за місяць до Мюнхенської угоди, і німецький родинний лист до Праги за сім років до депортації празьких німців. «Liebe Mama, Die erste Woche war schönes Wetter, jetzt leider jeden Tag Regen, wobei die Gegend sehr schön. Nächste Woche werde ich noch schreiben mit welchem Zug ich ankomme da ich doch nicht weiß, wo ich bleibe. Grüße, Henia». «Люба мамо, перший тиждень була гарна погода, тепер, на жаль, щодня дощить, хоча місцевість дуже гарна. Наступного тижня напишу, яким потягом поїду, бо не знаю де зупинюся. Вітаю, Геня»

Марка, видана на 10-річчя республіки з новим текстом, до першого (безрезультатного) засідання незалежного Карпато-Українського парламенту в Хусті. (Див. також статтю Інгерт Кузич у філателістичному журналі The Czechoslovak Specialist, квітень 1990 р.)

Конверт з незалежної України

«Зв’язок!» Постер вигаданого референдуму щодо анексії Закарпаття, Червень 2014, Прага

Український переклад з англійської: Андрій Кучер

The Hutsul Republic

After yesterday’s post on the affiliation of Subcarpathia I cannot postpone coming out any longer with the solution to the riddle which I asked precisely four months ago of the readers of río Wang.

“Kőrösmező [Yasinya]. Rafter’s prayer on the arrival of dam water”

“Ngs. [Nagyságos] Tabéry Géza urnak, Oradea-Mare, Kálvária útca 21. Édes Gézám, oly szép ez a vidék, ahol járunk, hogy idekivánunk benneteket is. Pompás helyek, kitünő koszt, szegény zsidók és rongyos oroszok… Igen érdekes helyek. Cseh-lengyel határnál, néha átjárunk 14°-os pilseni sört inni Csehiába. Kár hogy oly kevés a hátralevő idő, de vigaszul szolgál, hogy visszatértünk utján ujra meleg és értékes aranyos közeletekben leszünk pár órára. Igen nagy szeretettel gondolunk rátok! Károly.”

“To the Honourable Mr. Géza Tabéry, Oradea-Mare, Kálvária str. 21. My dear Géza, this region, where we are wandering, is so beautiful, that we wish you were here. Gorgeous places, excellent food, poor Jews and ragged Russians… Very interesting places. We sometimes cross the Czech-Polish border to drink 14° Pilsen beer in Czechia. Too bad that so little time remains, but it is a consolation that on our way home we will spend a few hours in your warm, precious and kind company. We think of you with much love! Károly.”

Kőrösmező/Yasinya in today’s Subcarpathia/Zakarpattya, Ukraine

“As we know”, I wrote then, “between the two world wars Kőrösmező/Yasinya (at that time Jasiňa) belonged to Czechoslovakia together with the whole of Subcarpathia, and it was transferred de facto only in 1944, and de jure in 1947 to Ukraine. However, the above postcard, which we found on an auction site, was sent with a printed Romanian caption and Romanian stamp from Kőrösmező (here called Frasin) to Oradea-Mare in July 1922.* In addition, the sender writes that they “go over” to Czechia to have a beer from Pilsen – that is, they are in Jasiňa, but nevertheless not in Czechoslovakia.

How is this possible?”

Many answers were given to the question, both in comments and in private letters. The most ingenious solution was proposed by Dániel Szávoszt-Vass, who, using Agatha Christie’s method, an analysis of the successive layers of the postcard, infallibly revealed that the card was posted in the other Frasin, in Suceava county of Romania, where a resourceful entrepreneur obtained a large quantity of the poscards of the Subcarpathian Frasin/Jasiňa/Kőrösmező, and put them on sale for the people of Oradea on holiday there. A rather lapidary, but the more confident Ukrainian reader, ignorant of the Czech degrees of beer, proposed that Károly became so drunk from the 14° – that is, stronger than wine – beer that he did not know any more from which country to which he passed. According to Tamás Deák, Károly himself was the raftsman in the picture, who purchased the postcard in the Czech Jasiňa, but posted it to Oradea somewhat farther down the Tisa, in the Romanian Sighetu Marmației. And some other commentators tried to solve the equation by the insertion of a previously not mentioned unknown, the so-called Hutsul Republic.

But what is the Hutsul Republic, and how can you send a Romanian postcard from there?

The Subcarpathian Rusyn dialects from Paul Magocsi’s Encyclopedia of Rusyn history and culture (Toronto, 2005) (enlarge). The red dots mark the places discussed in the text below.

The ethnogenesis of the various Rusyn groups living in the valleys of the Carpathians was a complicated process, in which many people took part over 1500 years, from the early medieval White Croatians through the Kievan Rus immigrants to the 16th-century Slavicized Vlach shepherds, whose memory is still retained by the attribute Wołosky in the names of many Rusyn settlements from the Bieszczady to Moravia. Their latest group arriving there were the Hutsuls, who in the 17th century climbed up from Galicia, fleeing Polish and Turkish oppression, to their modern territory, the then largely uninhabited valleys between the two sources of the Tisa. The origin of their name is disputed. Some say it comes from the Uz, the Turkic nomads who herded for a thousand years on the other side of the border, and who served for a long time as the border guards of the Golden Horde – hence the many place names beginning with “Tatar” on the other side of the ridge –, while according to others it comes from Romanian hoțul meaning “highwayman”. In fact, arriving in Hungary, they dealt mainly in robbery, in addition to herding, along the road leading through the Tatar Pass. This lasted until Oleksa Dovbush, the Hutsul Robin Hood, upon his death in 1745, commanded his followers to distribute the loot among themselves and to settle down: this is the legend of the Hutsul conquest of the land.

The Hutsuls as an ethnographic exotism were discovered by the Czechoslovakian postcard publishers

After the expulsion of the Turks from Hungary, the article of law 103/1723 invited people from the West to settle in the unpopulated regions of the country, with the promise of exemption from taxes. Kőrösmező was settled in the 1720s by Germans, who by the second half of the century were already engaged in extensive and purposeful logging along the whole upper reaches of the Tisa. They also made use of the Hutsuls as cheap labor, who then started to give up herding and establish villages. The German craftsmen built a series of dams on the Tisa, which, when opened up twice a week, increased the river level to the point that the rafts prepared from the previously gathered lumber could float unhindered down the stream to the Hungarian Plains. The above postcard shows the moment before such an opening of the sluices. Along the way, the rafters gradually sold the wood, as well as the salt loaded on the rafts from the salt mines of Máramarossziget–Aknaszlatina (today Sighetu Marmației–Solotvino), and from Szolnok they returned on foot along the Tisa to Kőrösmező, which is qualified as a “Russo-German village” in the monograph of Elek Fényes in 1851. This trade was pursued by both nations mentioned in the postcard, the “ragged Russians” as well as the “poor Jews”. These latter are commemorated in Judit Elek’s film Tutajosok (Rafters, 1988), and their similar travels on the other side of the ridge, along the Cheremosh river are described by Funk, the “forest Jew” to Stanisław Vincenz, the author of Encounters with Hasids:

“There are eighty-seven great bends on the Cheremosh! And smaller ones – a lot. And you have to keep them all in mind, as if they were mapped on paper! Otherwise, oyoyoy, it is better not to say what would happen… The mountain kermanich were great people! Death is waiting for them on the left and on the right, but that’s nothing for them. Where can we find such people in the great world? I’m just a little apprentice, I only rafted some twenty years on the river. Think about it, when the dam of the Szybene Lake opens up, up there in the mountain, and the logs start to come, the current is rumbling, that’s a great splash! And you take them alone, my brother, but what a mass it was! A trifle, five wagons of wood! As if you would say, fifty tons. A trifle! And you only pay attention to where you could slide through with them between those rocks. And there are also the eddies, the underwater stones and reefs, just for the sake of variety, so you do not get bored. Devilry! However, what a trip! We had in the mountains a great man, although he lived as a peasant. He was called Master Foka Sumey. That one traveled all over the world! How much he must have seen, and nevertheless he said: there is no more delightful travel than to go by raft on the Cheremosh.”

The Hutsuls, writes Paul Magocsi in his excelleent Rusyn encyclopedia, traditionally distinguished themselves from the Carpathian Rusyns, and from the turn of the century, under the influence of the Ukrainian nationalism spreading from Lemberg, they increasingly considered themselves Ukrainians. It is therefore no wonder that in 1918, when, after the collapse of the Austro-Hungarian Monarchy, the Rusyns were able to choose among an adhesion to Hungary, Czechoslovakia, or Western Ukraine, it was only the Hutsuls who decided for the third option. To understand better the history of the region, it is worth briefly reviewing the history of these three choices.

When Emperor Charles in his 16 October 1918 manifesto announced the federalization of the Monarchy, and called for the individual nations to establish their national councils, the Rusyn National Assembly, set up in Ungvár (today Uzhgorod) under the leadership of Petr Gebei and Augustin Voloshin, which felt no commonality with the Ukrainians over the Carpathians, but appreciated the pre-war efforts of the Hungarian government – above all, of Commissioner Ede Egán, much praised also by the great Czech journalist Ivan Olbracht in the 1930s – to raise the standard of living of the Rusyns, opted for autonomy within Hungary. On 29 November, the Rusyn National Assembly convoked in the Town Hall of Budapest, approved the Program of the Rusyn Nation, and the 23 December law of Hungary announced the establishment of the autonomous government of Ruska-Kraina with Munkács (today Mukachevo) as its center.

The Hutsuls, however, disagreed with staying in Hungary, and on 8 November in Kőrösmező/Yasinya, led by the local-born Austro-Hungarian officer Stepan Klochurak, they declared the birth of the independent Hutsul Republic, which – just like the Republic of Crimea or of Donetsk in our days – immediately applied for its admission into the Western Ukrainian Republic, proclaimed two weeks earlier in Lemberg. The Hutsuls living lower along the Tisa declared the same on 10 November in their assembly in Huszt (today Khust), and on 17 November they established a “Ukrainian National Rada” in Máramarossziget (today Sighetu Marmației), which declared war on the Rusyn National Assembly of Ungvár. In January 1919 the Ukrainian army broke into Subcarpathia to assist the Hutsul Republic, so that on 21 January the National Rada declared the union of Subcarpathia with Ukraine. However, a few days later the Ukrainian army was captured by the National Guard of Munkács without firing a shot, and they were transported back unarmed to Poland.

Twenty years later. The 49th Hutsul Rifle Regiment. From Adam Nowak’s collection. On 14 September 1939 the regiment wiped out the motorized battalion of the SS regiment “Germania” in half an hour before Lwów.

Meanwhile, however, they also started to organize the third option, which sounded the least likely to the Rusyns, that is, joining Czechoslovakia. The future Czechoslovak president Tomáš Garrigue Masaryk, who, as the husband of President Wilson’s niece, and enjoyed a unique opportunity to influence post-war conditions, suggested this as early as May 1918 during his American tour to the American Rusyns, who, in shock, refused it. But Masaryk was aware well before Brecht, that if the leaders are dissatisfied with the people, the people must be replaced. He contacted the lawyer Grigory Zhatkovich, counsel of General Motors in Detroit, and the prospective first governor of the prospective Podkarpatská Rus, who then established the Ruthenian American National Council. In the name of the latter organization he signed an agreement with Masaryk in Pittsburgh on the joining of the prospective autonomous Rusyn land with the prospective Czechoslovakia. President Wilson, when Masaryk introduced the agreement to him, might have considered the idea unlikely himself, because before its approval, he requested a solicitation of the opinions of the Rusyns in Hungary on the matter.

For the formation of a correct opinion, the correct conditions were needed. On 23 December the Entente assigned the Eastern demarcation line of the Czechoslovakian occupation of Northern Hungary, more or less along the Slovak language boundary, to the west of Ungvár. On 7 January the Rusyns of Šariš – the foothill area along the demarcation line –, who lived sporadically in this region, under Czechoslovakian pressure, convoked a reunion to Eperjes (today Prešov). On behalf of the whole Rusyn nation, they called the Czechoslovak army to extend its authority over the entire Rusyn land, that is, also on Ruska-Kraina, which, in the name of national self-determination, had already opted for autonomy within Hungary. The Czechoslovak army honored the request. On 12 January they crossed the demarcation line assigned to them, and, occupying Ungvár, they forced the Rusyn National Assembly convoked to the town hall to approve the American agreement. Subsequently, on 5 February Foreign Minister Edvard Beneš announced in the Paris Peace Conference, that although this did not figure among the Czechoslovakian claims, nevertheless the Rusyns want to join Czechoslovakia of their own free will. The Rusyn land, previously considered a part of Hungary, was allotted to Czechoslovakia by the Conference on 13 March.

Twenty years later. Hutsul wedding on the Polish side of the Carpathians. On the houses, already appear the flags of the new power. From Adam Nowak’s collection.

Simultaneously with the Czechoslovak army, the Romanian army, having previously invaded Transylvania, also attacked the region to assert their territorial claims in Subcarpathia. On 19 January they seized Máramarossziget from the Hutsul Republic, and on 11 June, to assure their fresh conquest of Bukovina, they occupied the railway line leading through the Upper Tisa valley and the Tatar Pass to Kolomea and Czernowitz, on whose Kőrösmező station we have already written in other respects. They arrested the whole government of the Republic, and after interrogations they set them free one by one. The final release, after three months, was the Prime Minister, Stepan Klochurak, whose fate would be quite adventurous in Czechoslovakia. He became a founder of the Social Democratic Party, and then switched to the close-to-government Agrarian Party, and would become its main promoter in Subcarpathia. In 1938, when, under the shadow of the Munich agreement, Czechoslovakia is finally ready to give to the Rusyn land the autonomy promised in vain for twenty years, he became the secretary of the new governor, Augustin Voloshin, the former founder of Ruska-Kraina, and then, in the first hours, the Minister of Defense of Carpatho-Ukraine that became briefly independent in the early afternoon of 15 March 1939. He fled to Prague to avoid the arrival of the Hungarian army. Here he was arrested in 1945 by the Soviet counterintelligence service. The politician who first proclaimed the union of Subcarpathia and Ukraine, which came to be exactly in those months, would be deported to the Gulag.

Румунська окупація на Гуцульщині буде досить тривалою. Переможці гризлися через кордони і чехословацько-румунська границя довго залишалася невизначеною. Румуни, поставивши за мету заволодіти долиною Верхньої Тиси та залізницею, що веде від Марамуреша до Буковини, почали заселяти Корошмезо. Вони дали йому нову офіційну румунську назву Фрасін, переклавши дослівно гуцульске «Ясіня». Знайдені у поштовому відділенні відкритки були передруковані румунською, як пише Лайош Горват у третьому томі «Закарпатського каталогу історії пошти» (2007). Це свідчить про те, що до готелів регіону на відпочинок почали повертатися гості, як у попередні часи. Неподалік від Фрасіна сходилися чехословацький, польський і румунський кордони. Тому Карой легко міг приїхати до «Чехії», щоб випити бокал пільзнерського пива.

Surviving Czechoslovak border stone in the mountains above Kőrösmező (for the similarly surviving Polish border stone check here)

Although the peace treaty of Saint-Germain allotted Subcarpathia to Czechoslovakia already on 10 September 1919, the Romanian army remained for a long time on the territory they occupied. Their withdrawal started only in March 1920, and it lasted until October. Kőrösmező/Frasin was handed over to the Czechoslovaks on 25 July. The border disputes and land exchanges went on for a long time between the two states, so that the final border treaty was signed by them only on 4 May 1921. On this occasion, the Prague government gave away to Romania as a present the town of Máramarossziget, with an 80% Hungarian population, “as an evidence and token of the good neighborly and friendly relationship”. As a result, the Csap/Čap – Kőrösmező/Jasiňa train here provisionally went over to Romanian territory, and thus in the interwar period it was usual that at the last Czechoslovakian station, Romanian border guards boarded the train, all the doors were locked shut, and they were reopened only when, after Sighetu Marmației, the train entered Czechoslovakian territory again.

The peace treaty made the Tisa, until then the road of livelihood for the rafters, a border river, and cut the Subcarpathian lumbermen off from their traditional Hungarian market. Rafting from Jasiňa to Szolnok was bound to special licenses. Wood transport was thus increasingly shifted to rail, which fell into the hands of the Czech legionnaires, who became wealthy during the Russian civil war. The Hutsuls, as Ivan Olbracht vividly described in his reports in the 1930s, lost their main source of income, and sank into increasing poverty.

With the fall of the Hutsul Republic, Yasinya lost its status as a capital, but in the new republic it gained a new prominence as its ultima Thule, the easternmost town. As the contemporary patriotic Czech proverb held: “Od Jasini do Aše republika je naše”, “from [the Hutsul] Yasinya to [the Sudeten German] Asch, the republic is ours!” And its wooden church, built in honor of the Resurrection of Christ (with the Hungarian king of St. Stephan on its processional banner) became a symbol of the distant and exotic region, and as one of the examples from yesterday’s post demonstrates, it still remains.

The predecessor of the “little wooden church”, rebuilt in 1824, was established according to legend by a Galician sheep-owner, Ivan Struk by name, who in the 16th century wanted to shift several hundred sheep bought in Hungary through the Tatar Pass. However, winter came suddenly upon them. He left his sheep on the site of the future chapel, and he himself was barely able to cross the pass before it was made impassable by the snow. In spring he went back to at least strip off the skin of the dead animals, but to his great surprise he saw them all alive, and what is more, many of them had even farrowed. In gratitude, he built this church, called after him “Strukovska”, an important pilgrimage site of the region.

The church became a favorite topic of Jasiňa postcards in Czechoslovak times

The two capitals :) Prague and Jasiňa at the 10th anniversary of the proclamation of the Republic, 28 October 1928, with a festive stamp

The beginning of the end. Czech French legionnaire stamp, one month before the Munich Agreement, and a Prague German family letter seven years before the deportation of the Prague Germans. “Liebe Mama, Die erste Woche war schönes Wetter, jetzt leider jeden Tag Regen, wobei die Gegend sehr schön. Nächste Woche werde ich noch schreiben mit welchem Zug ich ankomme da ich doch nicht weiß, wo ich bleibe. Grüße, Henia.”

The stamp issued on the 10th anniversary of the republic, with a new text, for the first (failed) meeting of the independent Carpatho-Ukrainian parliament in Hust (today Khust). (See also Ingert Kuzych’s article in the philatelic journal The Czechoslovak Specialist, April 1990)

An envelope from the independent Ukraine

“Connection!” Poster of the pseudo-referendum on the annexion of Subcarpathia, June 2014, Prague